Л І Т О П И С Р І Д Н О Г О К Р А Ю
Село Улюч сягає ще княжих часів . До 1939 р. в ньому мешкало 2040 осіб, серед яких майже 80% українців, решта поляки та жиди і нараховувалося 580 господарств. Окрасою села була церква Вознесіння Господнього, побудована 1510 р. з модринового дерева в бойківському стилі, іконостас її – збір старовинних ікон, виготовлений монахами – Bасиліанами 1683 р. тепер іконостас зберігається в етнографічному музеї в Сяноці. З прилученням до Австрійської імперії ( 1772 р.) та появою в Галичині Шевченківського Кобзаря русини цього краю усвідомили себе приналежними до українського народу, розбудовували національне життя.
У 1896 р. улючани заснували Просвіту, завдяки зусиллями о. П. Тустановича, І. Юхника (війт), І. Поливки (дяк – організатор хору) Просвіта також селян М. Варського, І. Дороцького, Г. Тхіра, Н. Куцили, В. Тхіра, Ю. Красносельського, В. Дороцького. Засновано читальню Просвіти, що нараховувала 19 осіб. У 1897 р. в її фонді було 230 книжок, вона передплачувала часопис Свобода, газету Діло.
У 1899 р. просвітяни засновують ще одну читальню,оскільки село розтягнуте на 3 км. Її засновниками були той же о. Тустанович, М. Клиш, Г. Поливка, І. Дороцький, Н. Клим, А. Клиш, І. Холявка, В. Панчишин – батько моєї матері Юлії, а також І. Полянський і Н. Клиш. Потім просвітяни організовували кооперативи Єдність, Сільський господар, дитячі садки та молодіжну організацію Сокіл, позичкову касу Райфайзен.
З початком Першої світової війни 1914 р. Просвіта перестала функціонувати, а після її закінчення (1918 р.) відновлено її діяльність. Від 1900 р. впродовж 45 років парохом улюцької церкви був о. Орест Солтикевич. Його родина була знайома з Іваном Франком, через що отець мав неприємності від влади.
Від 1932 р. діяльність Просвіти активізувалася, зокрема відновлено хор під орудою Романа Солтикевича сина пароха улюцької церкви Роман здобув вищу музичну освіту у Львові організував, театр, що ставив п’єси, серед яких „Назара Стодолю” Т. Шевченка, які користувалися популярністю в околиці Улючa, а потім і інших навколишніх українських селах, також у Сяноці. На свята улючани одягалися в українське вбрання, демонструючи свою приналежність до українських традицій. Співали українські патріотичні пісні. Молодь побудувала за селом стадіон, а у 1938 р. на горі Дубник насипала Стрілецьку могилу та встановила березовий хрест в честь 20-oї річниці проголошення ЗУНР та подвигів УСС.
Село Улюч знамените ще тим, що в ньому від 1820 р. був парохом церкви св. Миколая o. Михайло Андрій Вербицький, який до цього часу був парохом церкви св. Димитрія в с. Явірник Руський, де 1815 р. народився його син Михайло – майбутній композитор, автор музики на слова П. Чубинського „Ще не вмерла України …”.
Улюцька Просвіта підтримувала тісні зв’язки з Львівською Матірною Просвітою, про що свідчать ЗВІДОМЛЕННЯ 1931 – 1939 рр. про роботу Читальні Просвіти. Придбала ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙПРОСВІТЯНИНА, яке видало Товариство Просвіта у Львові (1926 р.). Члени улюцької Просвіти жили згідно з цими заповідями, вони залучали неграмотних селян до навчання, громадського життя, підвищення політичної свідомості, поповнювали читальню кижками для народу. Даром отримали книжки від Товариства Просвіта у Львові, вулиця Вірменська ч. 27 ще у 1900 р. Художня література – 205 примірників, книжки шкільні і молитвослови – 14 прим., формуляри – 12 прим.
Так в 1934 р. просвітяни звернулися до Матірного Товариства Просвіта у Львові з проханням звільнити їх від членської вкладки за 1933 р., та частково за 1934 р., щоби передплатити часопис Життя і знання, інші видання та мотивуючи це прохання тим, що від 1932 р. збирають фонди на будову читальнї Просвіти, для якої закупили площу. У 1933 р. розпочато будівництво, його очолював Олекса Середницький голова Просвіти 1935 – 1939 рр. Його заступником була моя мама Юлія Панчишин.
Польська влада пильно стежила за старанням українців і всіляко перешкоджала, зокрема в закупівлі землі під будову Народного Дому, не дозволила будівництво на сільських грунтах. Тому просвітяни купили землю в одного господаря на узбіччі гори Дубник. Придбали матеріали для будівництва але будову призупинили. Не реалізували задумане, так як діяльність Просвіти офіційно заборонили.
В селі постали підпільні організації, як ОУН, УНДО. Виходила газета Сурма, яку розповсюджували по селах. Багатьох з організаторів і учасників польська влада час від часу арештовувала і відправляла в польську тюрму Березу Картузьк, але за браком доказів їх випускали на волю. Так, в Березі Картузькій побували Роман Солтикевич, Олекса Середницький, Володимир Поливка, Микола Харидчак, Юзко Мільчановський і інші улючани.
З початком Другої світової війни (1939) встановлено по Сяну німецько-радянський кордон. Улюч залишився на совєтському боці. Наступ німців 1941 р. змусив втікати радянський режим. Але в 1944 р. він повертається, а за ним польський режим. Це був найстрашніший час для улючан, українців Закерзоння. Їх депортація в СССР супроводжувалася насильством, арештами тощо. У 1946 р. село було повністю спалено поляками, з 580 хат залишилося тільки 3. Наступного року на залишки улючан випала операція Вісла. Улючани розтеклися по світах. Одні вимушено в Україну, інші – в Європу, Америку, Канаду, Австралію тощо. А наші улючани шукали прихистку на різних куточках планети, але не на рідній землі. Колишні улючани пам’ятають свою рідну Батьківщину, сумують за нею, намагаються відвідати її. Так у 1989 р. відбувся перший з’їзд улючан, з’їхалося понад тисячу осіб. У 2010 р. улючани і їхні нащадки відсвяткували 500-річчя найстаршої дерев’янної церкви Галичини в рідному селі їхніх батьків і дідів – Улючі.
У 1991 р. до Львова з Канади приїхав засновник чоловічого хору 1932 р. в Улючі Роман Солтикевич з чоловічим хором з Едмонту, який в Львівській Опері дав концерт і виконав гімн „Ще не вмерла Україна…”. А сьогодні внук о. Oреста Солтикевича – Орест продовжує традиції свого батька Романа – керує чоловічим хором в Едмонті, який з великим успіхом виступає по цілому світу, побував він і у Львові 2002 р., 2010 р.
Я, Середницька Надія, проживаю у Львові з сестрою Любою – улючанкою. Наші батьки походять із с. Улюч Березівського повіту (тепер Польща). Панчишин Юлія і Олександр Середницький були активними просвітянами, багато років у рідному Улючі. Їхня доля трагічна, як і більшості односельців, бо віддано працювали на просвітянській ниві, за що Олексу розстріляли червоні визволителі в січні 1941 р., а маму і Любу дворічну в травні 1941 р. вивезли в Сибір за доносом трьох улючан. ЧЕСНЕ ім’я моїх батьків документально реабілітовано після смерті.
Останніми роками я збираю спомини Улючан і матеріали про історію села батьків. Випадково натрапила на документи діяльності Просвіти в Улючі за 1896 – 1939 рр. у Центральному Державному Історичному Архіві Украіни у Львові, що прислужилися до написання цього матеріалу.
Я, як нащадок Улючан і своїх батьків пишаюся тим, що живу у ВІЛЬНІЙ НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ !
Щиро дякую своїм вірним друзям за допомогу у створенні ЛІТОПИСУ. …УЛЮЧА .
28 листопада 2013 р. в день 105 річниці уродин п. Юлі Середницької. Посвячую цей матеріал,
Середницька Надія
Facebook, RSS