ULUCZ – свято Вознесіння Господнього– Василь Шляхтич Зеленогірщина – Польща
www.memorial.kiev.ua, Створено: 27 лютого 2011
В поточному році, в свято Вознесіння Господнього, промине 65 років, коли прийшло польське військо палити наш рідний Улюч. Спалити лиш тому, що він був свідомий свого українства.
З повагою Василь Шляхтич Зеленогірщина – Польща
Говорили мені тато
В поточному році, в свято Вознесіння Господнього, промине 65 років, коли прийшло польське військо палити наш рідний Улюч. Спалити лиш тому, що він був свідомий свого українства.Не легко було злочинцям в один день спалити чудовий і великий Улюч. Щойно третім разом довершили свій ганебний задум. Коли почали його палити, як говорили мої батьки і родина, люди розбігалися куди хто. Тут наведу цитату з вірша НАШОГО Генія – Тараса Шевченка : „… ми розлізлися поміж людьми, мов мишенята…” Той, в кого була родина в околишніх селах, пішов кочувати до родини. Інші в лісах і околишніх горах поробили собі криївки , тобто тимчасові хатинки, в яких крилися від дощів і злих людей, віруючи, що там можна буде дочекатися кращих часів. Не всім з моєї родини вдалося втекти від того лихоліття. Як говорили мені батьки, а потім родина і знайомі з Улюча, в ті тривожні часи в час одного з нападів на село був вбитий поляками, точніше польським військом, моєї мами наймолодший брат – Микола, називали його Никольо Куликів. Мав він в час смерті десь несповна двадцяти років.
З оповідань родини і знайомих, між іншими Панства Софії і Ярослава Холявків, які родом з Улюча, знаю, що мій вуйко, Микола Кулик – моєї мами рідний брат, писав вірші. Колись, коли я був в Улючі, коли ще жила тата сестра – Софія, вона показала мені місце на горі Дубник в Улючі, де біля церкви є похоронене тіло вбитого вуйка Миколая.
Ця церква стоїть по нинішній день. Вона, як найстарша дерев’яна церква на території Закерзоння , а тим самим в межах нинішньої Польщі. В минулому році відзначено її 500 річчя.
Згорів Улюч. За згодою тодішньої влади польське населення з околишніх сіл розібрало і було зруйновано нову церкву. В забуття відійшли, разом з улючанами епізоди пережитих трагедії, згоріли і вірші мого вуйка Миколи.
В поточному, 2011 році улючани будуть відзначати 65 річчя загибелі того нашого, українського села. Хто тільки зможе, в кого заграє іскорка любові до РІДНОГО, приїжджайте на ті сумні святкування до НАШОГО РІДНОГО УЛЮЧА. Особливо своє звернення керую до живучих ще, розкинених по чужинах, улючан і їх нащадків. Приїжджайте! Будьмо разом хоч один день у році на попелищі рідного села.
Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли був палений Улюч. З того, що почув від свого тата – почитайте.
Відбулося це пізньою весною 1946 року.
Ішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були ці поляки? Як говорили тато, це були люди з околишніх сіл, яким підтримку давало польське військо. Вже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі, як говорили тато, жили мирно між собою поляки і українці до часу війни, але і через війну, через час окупації німецькими фашистами, ніякої ворожнечі в селі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати війну. Улючани не готовилися на те, що таке лихо і до нашого села може прийти. Раптом, котрогось дня, до села дійшли чутки про наближення польського війська. Поблизу вже було чути постріли з карабінів. Тоді, хто що міг, брав у руки і тікав. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з тлумаками тікали, бодай з села втекти. Також і тато зі своєю кобилою і жереб’ятком втікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама, вагітна зі мною (я народився у серпні 1946 року), і друга моя сестра Ганя, якій було дев’ять років, вже раніше втекли до лісу.
Татові втекти не вдалося. Тата, разом зі згаданими кіньми і сестрою, поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села, рідного Улюча. На цій площі вже було багато пійманих і багато польського війська. Сестра моя Ольга стояла біля тата і плакала, і просила жовнірів, щоб відпустили тата. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра, показуючи на мого тата „Weź go na bok i kropnij” (візьми його набік і вбий). Сестра почала плакати і молитися, і кричала наскільки в неї було сили. Той її плач і крик почув хтось із командирів, прибіг до сестри і тата та питає :
– Co się stało? (Що сталося?)
Жовніри до командира говорять:
– Banderowca złapaliśmy. (Ми вхопили бандерівця).
Той питає: – A gdzie on? (А де ж він?)
Ті польські жовніри показують рукою на мого тата.
Тато стояли і мовчали. Лицями стікала кров по ударі жовніра. Біля нього сестра і кобила та мале жереб’ятко, яке лизало тата руку.
Командир глянув на тата і питає жовнірів:
– A miał przy sobie karabin? (Чи мав він біля себе карабін?)
Ті говорять: – Nie.(Ні.)
Той далі питає: – A miał naboje? ( А мав він патрони?). Вояки заперечують. Кажуть : – Nie. ( Ні.).
Командир, вже знервований, питає: – To może miał chociaż łuski od naboi? (то може були в нього хоча гільзи від патронів?)
Жовніри заперечують і кажуть: – Nie. ( Ні).
Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер мого тата:
– Ten koń czyj? (чий це кінь?) -Mój. (Мій.)
– A źrebię czyje?.(а жереб’я чиє?) – Moje. (Моє.)
– A dziecko czyje? (А чия це дитина?) – To moja córka (То моя дочка.)
Тоді командир вийняв з кобури пістолю і підійшов до того жовніра, який казав вбити тата, приставив пістолю йому до голови і сказав:
– My posyłamy was, żebyście pilnowali ładu i porządku na tych ziemiach, a wy chcecie zabijać niewinnych ludzi? Jeżeli jeszcze raz coś takiego będzie miało miejsce, to zabiję każdego z was jak złego psa. (Ми посилаємо вас, щоб ви наводили лад і порядок на тих землях, а ви хочете вбивати невинних людей? Якщо ще раз повториться щось подібне, то вб’ю кожного з вас як лютого пса.)
Татові і сестрі казав піти до своїх односельчан які були на тому майдані, а жовнірам що стояли опісля в злості і польських прокльонах щось голосно пояснював.
Так тато мені розповів, коли я став дорослішим хлопцем, який вже розумів, що таке ДОБРО, а що ЗЛО.
– Знай сину, що поляки вбили твого вуйка. Як почув ти від мене, також поляк хотів і мене вбити. Але знай також, що іншій поляк врятував моє життя. І тато завжди повторювали, що в кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».
З повагою Василь Шляхтич з Польщі
0 #2 Подолянка 19.10.2013, 12:59
Велика мудрiсть в словах тата пана Василя. А ще бiльша мудрiсть, що пан Василь нам те передав.
Цитата
0 #1 Катерина-подолянка 07.10.2013, 10:05
Най згинуть на попіл вороги наші, щоб розвіяло їх по світу без сліду. Чи можна цю статтю виставляти скрізь, щоб більше людей почуло, та й можливо знайдкться Люди, котрим Улюч сниться…
Facebook, RSS