З благословення Його Високопреосвященства, Високопреосвященнійшого кир Адама, архієпископа Перемиського і Новосанчівського ПАПЦ, 8-9 травня відбулися єпархіальні врочистості, присвячені 500-літтю старовинної церкви в Улючі. Засновано цей храм Вознесіння Господнього на початку XVI ст. Архаїчні конструкційні і функціональні риси рішуче вказують на 1510-1517 pp., незважаючи на те, що дендрохронологічні дослідження балок з притвору припускають пізнішу дату.
Конференція при іконостасі з Улюча
У залі експозиції ікон Музею народної архітектури в Сяноці 8 травня відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена ювілеєві улюцької церкви. Крім основної теми, що стосувалася безпосередньо самої святині, як, наприклад, надіслана доповідь Ярослава Гемзи (Ланцут) «Архітектура й оснащення церкви Вознесіння Господнього в Улючі», розглянуто кілька споріднених виступів, зокрема «Реставрація дерев’яних святинь» (Ґражина Стояк, Перемишль), «Ранньосередньовічний церковний комплекс «Городище» в Трепчі біля Сянока» (Юрій Гіналь- ський, Сянік), «Охорона пам’яток архі-тектури Перемисько-Новосанчівської єпархії у 1975—2009 pp. Вибрані при-клади: Морохів, Туринськ, Розділля- Середниця, Сянік, Команча» (Здзислав Ґіль, Коросно).
На особливу увагу заслуговує допо-відь Його Високопреосвященства владики Адама «Початки християнства на польських землях”’. Аналізуючи резуль-тати археологічних розкопок на Горо-дищі, владика зауважив: «Додатковим аргументом раннього заснування християнства на Сяніць-кій землі стали археологічні відкриття. Маю на увазі дослідження, проведені на Городищі біля Трепчі, де під час розкопок віднайдено мефодіанські хрести, київські енкольпіони, колти — тобто прикраси, які в ранньому середньовіччі носили київські аристократки. В Іпатіївському літописі під 1019 р. є згадка про київського князя Святополка. Після програної битви з Ярославом Святополк — зять Болеслава Хороброго — втік до Польщі: „(…) і прибіг на Лядську землю, гнаний гнівом Божим, і прибіг у пустиню межи Чехами і Ляхами, і тут зле покинув він живоття своє (…) Єсть же могила його в пустині тій і до сих днів, і виходить із неї сморід тяжкий”. (…) Чи ж у третьому поколінні Нестор- Літописець міг знати, що сталося зі Святополком? (…) Написав коротко — у „Лядську землю”, між чехами і ляхами, тобто до східнослов’янського племені лендян, десь у Карпати. (…) Хоч версія не має історично-джерельного підтвердження, крім вищезгаданих даних з літопису, то розкопки на Городищі, де знаходився первісний Сянік, підказують гіпотезу: чи не тут оселився Святополк Окаянний разом з усією родиною, дружиною й придворними? Чи знайдені тут київські енкольпіони і прикраси київських аристократок не свідчать на користь цієї гіпотези?» — підкреслив владика Адам.
Усі доповіді будуть , надруковані в ювілейному спецвипуску «Антифона».
Під час конференції Високопреосвященнійший владика Августин вручив владиці Адамові безцінний дар — антимінс 1650 року, підписаний великим борцем за віру предків, православним єпископом Перемисько-Самбірсько- Сяніцьким Антонієм Винницьким, ре-зиденція якого протягом 1668—1675 pp. знаходилася в Сяноці (за правління єпископа Інокентія Винницького Перемиська єпархія змушена була прийняти унію 1692 p.). Оскільки після понад трьохсотлітньої перерви наступним православним архипастирем у Сяноці став владика Адам, то цей історичний антимінс рішенням владики Августина повернувся у володіння перемиського ієрарха. Крім того, владика Августин від імені Його Блаженства, Блаженнійшого Володимира, митрополита Київського і всієї України, вручив владиці Адамові нагороду — Орден святителя Петра Могили (під № 001).
Концерт церковної музики в церкві з Ропок
Увечері в Музеї народної архітектури в Сяноці, у церкві з Ропок, відбувся концерт духовної музики, який зібрав велику кількість слухачів.
Хор «Ірмос» (Перемисько-Новосан- чівська єпархія) під керуванням Маріанни Ярої у своєму репертуарі зберігає піснеспіви, притаманні галицькій традиції: опрацювання старовинних розспівів та твори українських ком-позиторів — А. Веделя, Я. Яциневича, М. Вербицького, а також композиції диригента хору. Натомість хор «Глас» (Львівсько-Галицька єпархія) співає пе-реважно київський розспів: композиції Д. Бортнянського, М. Березовського, О. Кастальського та інших.
Ансамбль «Відимо» запропонував слухачам паралітургійні піснеспіви з циклу «Лірники». Перед виступом ансамблю «Відимо» поет із Зеленої Гори, улючанин Василь Шляхтич, на прохання слухачів прочитав кілька своїх віршів з нововиданої збірки «Мій Улюч».
Концерт закінчився величним «Христос Воскрес» Михайла Вербицького у виконанні всіх трьох колективів.
Гора Дубник
Вранці владики в супроводі духовенства й мирян вирушили на гору Дубник, де знаходиться старовинна, оповита легендами церковця. При вході зустрічали владик юні парафіяни, а один із найстарших — Володимир Щуль — вітав хлібом-сіллю та власного поезією.
Святу Божественну Літургію очолювали три ієрархи: Високопреосвященнійший Адам, Високопреосвяшеннійший Августин та Преосвященнійший Паїсій у супроводі численного духовенства. Співом супроводжували хори «Глас» та «Ірмос». У проповіді Преосвященнійший Паїсій поєднав євангельську тему (Неділя про Сліпого) зі значенням ювілею в контексті пошанування наших предків, серед яких улюцькі православні монахи, що багато віків тому утверджували православ’я на цій території. Згадав також, що 1643 р. сам митрополит П. Могила подарував монастиреві власноручно підписаний Служебник. Владика Адам підкреслив, що чуда відбуваються постійно, хоч ми їх і не завжди зауважуємо. Прикладом великого чуда є також і Свято-Вознесенська церква на горі Дубнику, яка з Божої ласки через лихоліття історії витривала до наших днів
Маріанна ЯРА
В Улючі 15 травня 2010 p. відзначили ювілей 500-річчя Свято-Вознесенського храму. Автори путівників зараховують його до числа найвідоміших, найстаріших та найкрасивіших дерев’яних церков у Польщі.
Прийнято вважати — у чому найбільше переконані самі улючани, що церкву побудовано 1510 р. як 1 храм василіанського монастиря, а від 1744 p., коли василіани перенеслися звідси до Добромиля, вона служила місцевому населенню. Збережені до сьогодні залишки підвалин засвідчують, що в минулому церква виконувала й захисну функцію. До захованої у лісі на стрімкій горі Дубнику (344 м над рівнем моря) святині нелегко було добиратися й тому, мабуть, легше було їй перетривати воєнне і післявоєнне лихоліття (другій улюцькій церкві — побудованій 1925 p., не пощастило — її розібрали після війни місцеві селяни).
Старенька дерев’яна споруда ще у 60-ті роки. XX ст. стала філією сяніцького Музею народного будівництва — нині храм гарно реставрований, проте залишається без іконостасу (який зберігається в Сяноці), і як в більшості місцевостей на території акції «Вісла» — без тих, для яких був зведений і яким служив до 1947 р. До війни село нараховувало близько 2 тисячі мешкан-ців, в основному українців. Сьогодні тут кільканадцять будинків і ні однієї української родини. Тиша і спокій… З одним винятком, яким є щорічні з’їзди колишніх мешканців Улюча, що проводяться тут від 1990 р. До речі, це саме вони започаткували в Польщі традицію зорганізованих відвідин рідних сіл їхніми колишніми жителями. Від того часу улючани навідуються у свій Улюч рік у рік на храмове свято Вознесіння Господнього. Цього року ці відвідини були особливими: їхня церква відзначала ювілей півтисячолітнього існування.
Церкві на горі — ближче до неба
Головною подією ювілейної урочистості стала Архієрейська Божественна Літургія, яку у співслужінні понад 20 греко-католицьких священиків з Польщі та України, під спів Перемиського кафедрального хору відправив митрополит Перемисько-Варшавської єпархії кир Іван Мартиняк. Це була небуденна Літургія, а надзвичайний настрій творили особливі обставини: п’ятисотрічна історія храму (який не одне бачив і пережив), його неймовірна краса і містика місця — серед діброви на узвишші (з цієї гори, немов з Оливної — ближче до неба), а також тих кількасот невипадкових людей, які подолавши дорогу (нерідко дуже далеку й важку), прибули до цього храму не лише заради обов’язку. Прикро, що цьогорічний ювілей 500-річчя святині православні і греко-католики відзначили окремо, хоч в Улючі бувало, що у свято Возне- сіння вони молилися разом.
Проявом нормальності назвав митрополит участь в урочистості представ ників регіональної і місцевої влади: підкарпатського воєводи Мирослава Карапити, війта гміни Дидня Єжи Ф. Адамського, сільського старости Улюча Тадеуша Старейчака, а також працівника Сяніцького музею. Які кожного року, не підвели колишні мешканці та українці з навколишніх сіл та міст. На свято прибула й група українських студентів з Ряшева та дві 40-особові групи зі Львова: священиків і питомців Львівської духовної семінарії Святого Духа з ректором Миколаєм Фрединою, віце-ректором Орестом Демком, префектом Михайлом Лесівим та учасники Львівського відділення товариства «Україна і світ» з проф. Богданом Якимовичем на чолі — до складу групи входили історики, письменники. юристи, етнографи, журналісти, серед них і мистецтвознавець, герой України проф. Борис Возницький (який не приховував свого захоплення від краси і стану збереження улюцької святині).
А на Болонях…
У розважальній частині свята, на сцені, розташованій наулюцьких Болонях, виступили октет «Теофорос» і духовий оркестр Львівської духовної семінарії, діти й молодь Комплексу загальноос-вітніх шкіл ім. о. Маркіяна ІПашкевича з Перемишля. Для останніх, зрештою, сцена виявилася надто малою, бо до хороводу з веснянками запросили й публіку. А потім, як і щороку, з Крайника над Сяном на всю околицю до півночі лунав спів улючан при ватрі.
Найшасливішими цього дня були улючани — представники всіх поколінь. які з’їхалися сюди з України і всієї Польщі — зокрема, з Олыдтишцини, Зеленогірщнни, Сяніччини, з Варшави і Бидґощі (хоч слід відзначити і те. що з кожним роком їх приїжджає до Улюча щораз менше і менше…). Був Василь Шляхтич, який привіз свою нововидану поетичну збірку «Мій Улюч», була Надія Середницька зі Львова, яка збирає матеріали про мамине село і підтримує зв’язки з улючанами у всьому світі. З кримської Ялти приїхав нащадок улючанина Михайло Галата зі своїм сином Богданом (вони привезли поштову марку України, на якій зображена улюцька церква 1510-2010). Прибули, зокрема, представники родів Баганів, Бадирів,
Добрянських, Дороцьких, Лисичків, Петрецьких, Поливків. Сосницьких, Харидчаків, Яворницьких (не названі — простіть). Проте, мабуть, найбільш задоволені були багатолітні головні ор-ганізатори зустрічей односельчан Софія і Ярослав Холявки з Сянока — бо є кому продовжити традицію улюцьких празників на Знесіння. Цього року його прекрасно зорганізував адміністратор греко-католицької парафії з сусідньої Гломчі о. Роман Кілик.
Гарне було свято — гідне церкви- шедевру, закоханих у своє село колишніх улючан і найславнішого уродженця Улюча, про якого у своїй проповіді згадав владика кир Іван — о. Івана Могильницького, видатного церковного діяча першої половини XIX століття, першого ректора Дяко-вчительського інституту в Перемишлі, автора перших на західноукраїнських землях «Букваря славено-руського язика». «Катехізису малого» та першої в Галичині грамати-ки української мови — підручника «Граматика язика словено-руського». Десь поміж ними витав дух іншого просвітителя цієї землі — автора музики українського гімну «Ще не вмерла Україна» о. Михайла Вербицького, який народився в Явірнику-Руському, що неподалік.
Остання улюцька картина
Це надовго залишиться в пам’яті: на сцені — спів і танці. Марія Даньків (д. Павловська) з захопленням розповідає про своїх добрих дітей і гарних онуків, які навчаються в бартошицькій школі… На запитання про свої перші після виселення відвідини батьківської землі — в 1960-х роках, коли з чоловіком Євстахієм. колишнім партизаном «Бойком», до Улюча вона добиралася з Сянока пішки — не може відповісти ні одним словом, плаче.
Галина ЛЕСЬКІВ
Źródło: Nasze Słowo nr 24, czerwiec 2010
Facebook, RSS